Важко бути митрополитом (“Цар”)

Великий самодержець Іван Грозний, при якому був складений судебник, проведені реформи суду і управління, приєднані Астрахань, Казань і Сибір, у другій половині свого царювання перетворився на кровожерливого деспота. У фільмі “Цар” Павло Лунгін подає свій погляд на Івана Грозного і його відносини з митрополитом Філіпом, які намагалися утримати тирана від убивств, “озброюючись єдино молитвою і терпінням”.

Робочою назвою фільму була “Іван Грозний і митрополит Філіп” – його замінили на звучне “Цар” лише перед 31-м Московським кінофестивалем (який відкривався показом лунгінского фільму). “Цар” для прокату, зрозуміло, краще, але зміст картини відповідає первісному назвою – Лунгін зосередив всю увагу на відносинах Івана Грозного з митрополитом, всі “царські” справи самодержця залишивши за дужками (в кадр потрапив лише один епізод Лівонської війни – та й той для розстановки православних наголосів).

Найкраще у фільмі – акторські роботи. Митрополит-Янковський і цар-Мамонов, які зіграли основний конфлікт, приковують до себе всю увагу і викликають щире захоплення. Олег Янковський, який зіграв у фільмі свою останню роль (яких – без малого вісім деятков), кожен кадр наповнює своєю харизмою – в рухах, поглядах, мови зіграного ним митрополита стільки гідності і спокійної сили, що йому віриш до останнього.

В образі Грозного, виконаного Петром Мамоновим, вражає діапазон емоцій, які він викликає на екрані. Від витонченого злого деспота до жалюгідного хворого старого, залишеного богом, – Мамонов примудряється виглядати і моторошно, і смішно, втілюючись то в кривавого маніяка, то – буквально в Горлума, скандалящего з самим собою.

Другі ролі вдалися нітрохи не гірше – садистів-опричників у Лунгіна зобразили, всі як один, артисти позитивних ролей. Як вам Малюта Скуратов з добрим обличчям Юрія Кузнєцова? А красень Домогаров у ролі опричника Басманова? Розрахунок на парадоксальність вдався: опричники вийшли моторошними, як і юродивий царський блазень, блискуче зіграний Іваном Охлобистіних (священиком, до речі).
Сама історія відносин Івана Грозного з митрополитом Філіпом, центральна у фільмі, викликає багато питань. У екранному протистоянні героїв Мамонова і Янковського режисер хотів висловити конфлікт двох царів – духовного пастиря людей і володаря в миру, переконаного, що “кожна влада – від бога”.

Але релігійний символізм змінює Лунгіну, обертаючись майже знущальними метафорами, яких він взагалі не мав на увазі, здається.

У сюжеті про праведного священика при возгордившийся тирані посмішкою Джокера вчуваються то історичні паралелі (справами лунгінскій Грозний дивно схожий на Сталіна – репресії офіцерів, пошуки “зради”), то засудження централізації влади, то просто фарс. Часом суперечка митрополита з царем перетворюється на анекдот – наприклад, про садиста з мазохістом (“муч мене, муч” – “А от не буду!”).

Від цих паралелей сюжет про смиренність і духовне мужність перетворюється на історію про відсутність мужності громадянського. І дивлячись на повзаючих перед царюючим шизофреніком бояр, переймаєшся образою за Росію. Невже й справді ми прокляті як нація, де ніхто ні за кого і нікому нічого не треба, а божевільний старий може куражитися в кривавому угарі над містами і людьми двадцять чотири (!) Року – і ніхто його не зупинить?

Коли німці знімають кіно про протистояння особистості проти зарвався держави, виходить “Операція” Валькірія “- доблесна невдача офіцера. У англійців виходить” V означає Вендетта “- переможний стоїцизм підпільника крізь кошмари і позбавлення. В Америці взагалі майже кожне п’яте кіно – про перемогу людини над системою. А в Росії знятий фільм “Цар”, де єдине, на що здатний герой проти неймовірного зла – докірливо дивитися і не дати благословення тирану.

Лунгін, здається, відчуває боягузливу слабкість концепції смирення – тому що у гірших традиціях жанру мухлює “релігійними чудесами”, прославляючи митрополита-праведника. Ікона топить лівонців в річці, Філіп блаженно простує повз розлюченого ведмедя, Копперфільдом позбавляється від пут і творить диво прозріння накладенням рук.

Але незважаючи на всі старання, сповнений правоти і внутрішньої потужності митрополит Філіп на тлі жалюгідного згорбленого старика-царя все одно виглядає боягузом. Адже наділений силою правити – у відповіді перед людьми, а трястися за свою безгрішність значить умивати руки. І в очах будь-якого, хто стоїть на землі обома ногами, громадянську мужність важливіше будь-який, навіть самої крісталльно святості. Сила – в правді, а зовсім не в праведності.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *