Важко бути митрополитом («Цар»)

Великий самодержець Іван Грозний, при якому був складений судебник, проведені реформи суду і управління, приєднані Астрахань, Казань і Сибір, у другій половині свого царювання перетворився на кровожерливого деспота. У фільмі «Цар» Павло Лунгін подає свій погляд на Івана Грозного і його відносини з митрополитом Філіпом, які намагалися утримати тирана від убивств, «озброюючись єдино молитвою і терпінням».

Робочою назвою фільму була «Іван Грозний і митрополит Філіп» — його замінили на звучне «Цар» лише перед 31-м Московським кінофестивалем (який відкривався показом лунгінского фільму). «Цар» для прокату, зрозуміло, краще, але зміст картини відповідає первісному назвою — Лунгін зосередив всю увагу на відносинах Івана Грозного з митрополитом, всі «царські» справи самодержця залишивши за дужками (в кадр потрапив лише один епізод Лівонської війни — та й той для розстановки православних наголосів).

Найкраще у фільмі — акторські роботи. Митрополит-Янковський і цар-Мамонов, які зіграли основний конфлікт, приковують до себе всю увагу і викликають щире захоплення. Олег Янковський, який зіграв у фільмі свою останню роль (яких — без малого вісім деятков), кожен кадр наповнює своєю харизмою — в рухах, поглядах, мови зіграного ним митрополита стільки гідності і спокійної сили, що йому віриш до останнього.

В образі Грозного, виконаного Петром Мамоновим, вражає діапазон емоцій, які він викликає на екрані. Від витонченого злого деспота до жалюгідного хворого старого, залишеного богом, — Мамонов примудряється виглядати і моторошно, і смішно, втілюючись то в кривавого маніяка, то — буквально в Горлума, скандалящего з самим собою.

Другі ролі вдалися нітрохи не гірше — садистів-опричників у Лунгіна зобразили, всі як один, артисти позитивних ролей. Як вам Малюта Скуратов з добрим обличчям Юрія Кузнєцова? А красень Домогаров у ролі опричника Басманова? Розрахунок на парадоксальність вдався: опричники вийшли моторошними, як і юродивий царський блазень, блискуче зіграний Іваном Охлобистіних (священиком, до речі).
Сама історія відносин Івана Грозного з митрополитом Філіпом, центральна у фільмі, викликає багато питань. У екранному протистоянні героїв Мамонова і Янковського режисер хотів висловити конфлікт двох царів — духовного пастиря людей і володаря в миру, переконаного, що «кожна влада — від бога».

Але релігійний символізм змінює Лунгіну, обертаючись майже знущальними метафорами, яких він взагалі не мав на увазі, здається.

У сюжеті про праведного священика при возгордившийся тирані посмішкою Джокера вчуваються то історичні паралелі (справами лунгінскій Грозний дивно схожий на Сталіна — репресії офіцерів, пошуки «зради»), то засудження централізації влади, то просто фарс. Часом суперечка митрополита з царем перетворюється на анекдот — наприклад, про садиста з мазохістом («муч мене, муч» — «А от не буду!»).

Від цих паралелей сюжет про смиренність і духовне мужність перетворюється на історію про відсутність мужності громадянського. І дивлячись на повзаючих перед царюючим шизофреніком бояр, переймаєшся образою за Росію. Невже й справді ми прокляті як нація, де ніхто ні за кого і нікому нічого не треба, а божевільний старий може куражитися в кривавому угарі над містами і людьми двадцять чотири (!) Року — і ніхто його не зупинить?

Коли німці знімають кіно про протистояння особистості проти зарвався держави, виходить «Операція» Валькірія «- доблесна невдача офіцера. У англійців виходить» V означає Вендетта «- переможний стоїцизм підпільника крізь кошмари і позбавлення. В Америці взагалі майже кожне п’яте кіно — про перемогу людини над системою. А в Росії знятий фільм «Цар», де єдине, на що здатний герой проти неймовірного зла — докірливо дивитися і не дати благословення тирану.

Лунгін, здається, відчуває боягузливу слабкість концепції смирення — тому що у гірших традиціях жанру мухлює «релігійними чудесами», прославляючи митрополита-праведника. Ікона топить лівонців в річці, Філіп блаженно простує повз розлюченого ведмедя, Копперфільдом позбавляється від пут і творить диво прозріння накладенням рук.

Але незважаючи на всі старання, сповнений правоти і внутрішньої потужності митрополит Філіп на тлі жалюгідного згорбленого старика-царя все одно виглядає боягузом. Адже наділений силою правити — у відповіді перед людьми, а трястися за свою безгрішність значить умивати руки. І в очах будь-якого, хто стоїть на землі обома ногами, громадянську мужність важливіше будь-який, навіть самої крісталльно святості. Сила — в правді, а зовсім не в праведності.

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Adblock detector