«Територія відчуження» після вибуху на Чорнобильській АЕС. Як живуть там люди зараз?

25 років минуло після аварії на Чорнобильській АЕС. У «забороненій зоні» зараз проживає близько 150 чоловік. яка їхня життя на сьогоднішній день.

 

Двополосний шосе з Києва на північ порожніє з кожним кілометром; листопадове сонце ліниво піднімається над жовто-зеленими деревами. Всього півтори години на машині — і ось вже будочка КПП зі шлагбаумом. За нею — 30-кілометрова «зона відчуження» навколо Чорнобильської АЕС. Міліціонер перевіряє документи, звіряє зі списком. Дозвіл на в’їзд в «зону» видає Міністерство з надзвичайних ситуацій України, отримати його непросто. В останні роки сюди потягнулися не лише журналісти та науковці, а й любителі пригод. Одне київське турагентство продає путівки в покинуте місто Прип’ять у трьох кілометрах від АЕС, денний тур коштує приблизно зоо доларів. За рік у забороненій зоні »буває близько 10 000 відвідувачів — як вчених, так і туристів.

Чверть століття тому, 26 квітня 1986 року, тут сталася найбільша аварія за всю історію атомної енергетики — вибух зруйнував один з реакторів станції. 25 років тутешня природа була надана сама собі — і ось вже через тріщини занедбаних доріг проростає трава. Місто Прип’ять, в якому до аварії жило 50 000 осіб, руйнується. Обрушуються монолітні, строєні на століття будинку; дерева пробивають даху. У лісі з’явилися рисі; коні Пржевальського підходять до людей … Відсутність жителів зробило із забороненої зони великий радіаційний заповідник.

Тут немає ніякої потойбічної романтики, про яку писали колись брати Стругацькі у «Пікнік на узбіччі». Ні двометрових грибів та звірів-мутантів, чимало тих, хто чекає від поїздки в «заборонену гострих відчуттів, виявляються розчарованими.

На перший погляд може здатися, що поруч із Чорнобильською АЕС ніхто не живе. Але це припущення оманливе. У Чорнобилі на будинках світяться табло. Тільки цифри показують не час, а рівень радіації. У Чорнобилі живе приблизно три тисячі чоловік, які обслуговують заборонену зону. Вони приїжджають сюди за перепустками співробітників.

Але є й ті, хто проходить через кордон забороненої зони по іншим перепустками. У графі «місце роботи» там написано Українська влада видали близько 130 таких перепусток. Самосели це люди, самовільно повернулися в свої будинки поруч зі станцією через рік-другий після вибуху. Самі вони не люблять, коли їх називають «самоселами». Адже вони просто повернулися додому після того, як було виселено із за-кіло-метрової зони навколо АЕС 125 000 чоловік У 1988 році повернулися було 1280 осіб, сьогодні — у десять разів менше.

Ці люди живуть у селах з відносно благополучним радіаційним фоном: Куповате, Оташев, Опачичі, Паришів, Ладижичах, Теремці, Рудня-Іллінецька. Деякі самосели живуть і в самому Чорнобилі, в 16 кілометрах від АЕС. Рівень радіації там коливається від 20 до 70 мікрорентген на годину при допустимій нормі 30 мікрорентген на годину. Є окремі радіоактивні плями; радіаційний фон залежить від погоди, напрямку вітру та пори року.

за-кілометрова зона навколо Чорнобильської АЕС оголошено «зоною безумовного відселення», жити тут заборонено. Але, як це часто буває, місцева адміністрація дивиться на самоселів крізь пальці; є навіть спеціальний відділ, який займається цими людьми.

Для людей похилого віку час зупинився. Десь там, за межею «зони», — скандали і вибори, українська політика і економічна криза. А тут — все як 25 років тому.

Тетяна Миколаївна хрущ штовхає перед собою візок з гноєм і не хоче ні фотографуватися, ні розмовляти: у неї свої справ повно. Тетяні Миколаївні 73 роки. Вона повернулася до Чорнобиля і влаштувалася працювати прибиральницею в адміністрації Зони відчуження. Тут же і залишилася жити. Квартиру, отриману при відселенні, віддала одному з синів: «Навіщо мені квартира? Все одно вдома краще. Де народився — там треба і вмирати », — говорить вона.

Тетяна Миколаївна народилася у восьми кілометрах від Чорнобиля. Вона не хоче жити у великому місті. «Лісів немає, ягід-грибів немає, там чорнозем, а на чорноземі не росте», — говорить вона.

Майже у всіх старих, що живуть в забороненій зоні, є квартири в містах, отримані після виселення. Одні їх здають, інші віддали дітям. Тамара Миколаївна, навпаки, забрала до себе в Чорнобиль 35-річного сина-інваліда Сергія. Він погано говорить, виховувався в інтернаті для психоневрологічних хворих, ніколи не ходив до школи, не вміє писати й читати. Непристосований до життя в місті, Сергій тут на своєму місці: він коле дрова і носить воду, копає город і топить піч.

Якщо пройти далі по дорозі в глиб Чорнобиля — буде будинок Василя Петровича, який не хоче називати своє прізвище. Йому 56 років, він колишній прапорщик міліції. Можна сміливо йти на стукіт сокири — господар коле дрова. Василь приїхав до Чорнобиля в 1990 році працювати. Потім вийшов на пенсію і не зміг жити «на п’ятому повернувся з же-

ної сюди. За останні сім років він викорчував на ділянці ліс, розбив город і завів бджіл.

На вулиці тепло і сонячно, близько плюс 20, цвітуть пізні квіти, та й бджоли ще не сплять, ліниво літають навколо. Те, що виростає на городі — картоплю, буряк, морква, кріп, петрушку, полуницю, — їсть не тільки він з дружиною, а й їхні дорослі діти, які живуть у місті. Тому весь урожай обов’язково проходить радіаційний контроль: як і інші самосели, Василь Петрович збирає проби врожаю і відвозить у лабораторію підприємства «Екоцентр», де визначають ступінь забруднення. Аналіз займає три дні і проводиться раз на рік.

Супроводжує нас дозиметрист підносить дозиметр до дерев’яного будинку. Значення нормальне — 25 мікрорентген на годину. На іншому — 40, а біля порожнього будинку в тридцяти метрах навпроти — цілих 112. «Може, вітер приніс радіоактивний пил, може, пройшла там техніка, що брала участь в — каже Василь Петрович. Покинуті важкі машини на гусеничному ходу стоять на полі чорнобильського стадіону, і дозиметр супроводжуючого при наближенні до них пищить.

Тут заборонено ловити рибу і їсти гриби і ягоди. грибів і ягід в забороненій зоні немає, в одних місцях вміст радіонуклідів перевищує допустимі норми лише у два рази, в інших — в 600 разів. Але місцеві жителі і рибу ловлять, сховавшись від міліцейського патруля в кущах, і гриби збирають. Патруль ходить кожен день, в Чорнобилі працюють близько чотирьохсот міліціонерів.

Але всі ці продукти вони не відправляють дітям — від гріха подалі. Гриби збирають у місцях, де вміст радіонуклідів у грибах мінімально. Раз на рік самоселами роздають спеціальні карти, на яких позначені місця, де гриби радіоактивні. Врешті-решт, не перевиховувати ж літніх людей, які звикли поодинці вирішувати більш серйозні питання, ніж якісь гриби.

Саме невідчутно радіації, неможливість вгадати, яке місце небезпечно, а яке — ні, робить радіацію звичним явищем. Самосели думають про неї не більше, ніж про дощ.

Більшість самоселів старше 50 років, третина з них — віком понад 80. «За останні три роки серед них спостерігається ріст захворювань ендокринної системи та онкологічних», — говорить Катерина Ган-жа, начальник спецмедсанчасті номер 16 в Чорнобилі. За її словами, самосели не люблять звертатися до лікарів, особливо коли мова заходить про стаціонарні обстеженнях або лікуванні в лікарні. Через це не завжди можна точно і повно діагностувати їх хвороби, особливо онкологічні. Тому ці захворювання зустрінеш у статистиці не так часто.

Василю Петровичу не потрібно велике господарство, але люди тут звикли до роботи, роботою і живуть. Місцеві жителі схожі один на одного: невисокі, легкі в кості, що працюють на землі до старості. Навіть хвороба у них одна й та ж: артрит. А з ним сидіти на печі не можна, і заяложений гасло «Рух — тут має

буквальне значення. Їх життя залежить не від годин, а від сільськогосподарського циклу, пори року, руху сонця в небі.

Бабі Маші, зі скромності теж не називає прізвище, в цьому році виповниться 84 роки. Овдовіла вона давно і будувала свій великий світлий будинок сама ще ЗО років тому. Сюди і повернулася у 1988-му, до місць, де жила багато років. Туди, де загинув при ліквідації наслідків аварії її син Володя, коли йому було 32 роки. Його портрет висить над входом у «залу».

Люди в цих краях звикли розраховувати тільки на себе. Тому нікого не дивує, що старенька зростом півтора метра виклала кам’яними плитами доріжку до свого будинку. Живе одна, вона обробляє 30 соток городу: «Я рада, що повернулася. Городик оброблений, і картопля, і буряк, і морковочка. Цибулька і кріп зелененькі. І все ку — говорить вона, швидкими рухами накриваючи на стіл, ставлячи чайник, розповідаючи про свій побут. Кур вона більше не тримає: розплодилася за чверть століття звірина зводить зусилля пташників нанівець. Під рукомийником блищить луска: напередодні бабуся ходила рибалити на берег Прип’яті, зловила коропа і засмажила.

Сім’я її дочки приїжджає постійно, їм і вивантажує баба Маша мішками картоплю та моркву. «Спочатку брати боялися, а тепер їдять»,-розповідає вона.

Як і у всіх хатах, на видному місці фотографії рідних. Столичного виду блондинка — дочка; в спортивній формі — онук; зять за кермом автомобіля; син, син, син … Фотографії недавнього часу дисонують з вишитими рушниками, пірамідами з подушок під тюлем, з самим укладом будинку, що не мінялися десятиліттями.

Баба Маша пам’ятає день аварії на АЕС. «Ми на городах стояли і бачили, як диму клубок був. А потім передали: вибухнула атомна. Ну, думали, вибухнула, і добре. А воно бачите як .. ->

4 травня 1986 жителів евакуювали. Але на новому місці вони не прижилися. І почали повертатися, йдучи партизанськими стежками, ховаючись від патрулів. Багато з них пережили тут війну і пам’ятають партизанські стежки. Перший час вони приховували своє перебування в будинках, топили печі ночами, щоб не був помітний дим. Пізніше вони домоглися «нейтралітету» із владою. Державних органів у життя самоселів фактично немає: влада їх не чіпають, і ця ситуація цілком влаштовує обидві сторони.

За чверть століття багато хто помер, багато хто виїхав — до дітей, в міста. Кожен новий голова місцевої адміністрації намагався зібрати самоселів у одному селі, але люди похилого віку, з такою працею повернулися сюди, не піддавалися ніяким домовленостям.

Деякі з них «повернулися» тільки після смерті: просили своїх дітей поховати себе в Чорнобилі. І ті наймали машини, робочих, везли пам’ятники … «Звичайно, простіше було поховати в Києві, але мама просила кажуть вони.

СВІТЛИЦЯ БАБИ Маші ідеально прибрана. У піраміди подушок, прикритих мереживом, поблискує мобільний телефон, «мобілка» — як кажуть на Україну. Інший канал зв’язку з цивілізацією — телевізор, який подарувала донька. За «мобілках» старі дзвонять дітям і один одному: нехай найближчий житловий будинок у п’яти кілометрах, новини тут поширюються миттєво.

І працюють в Зоні обов’язково забегут — наколоти дров і випити чаю, і ті люди похилого віку, яким пройти десять кілометрів — звичайна справа, зайдуть провідати сусідів. Самоселів стає все менше і менше. Рік тому померла легендарна баба Ганна, що зберігатиме бойовий дух до похилого віку: могла відібрати у шуліки курку; за рік до смерті побила ласого до курятини вовка.

Зазвичай худобу і курей тримають подружні пари: удвох легше впоратися з господарством. Майже всі будинки, де господарі живі, а на стіні білою фарбою написано «Живе господар!», Чисті і акуратні. Можливо, дотримання звичного способу життя й жорстка дисципліна продовжує роки життя живуть в ізоляції новоселам.

«Я про АВАРІЮ НА АЕС НЕ ЧУВ, працює на тракторі, — каже 75-річний Іван Ільченко, спершись на граблі. — Приїхала дружина і каже: «Пропало все! Люди Через три дні і їм оголосили: «Збирайтеся». Вони взяли з собою документи та провіант, а будинок просто закрили на ключ.

Величезний рудий кіт запитливо дивиться на гостей. Вигляд у кота дикуватий. Місцеві кішки можуть вбити і з’їсти не тільки миша, але і курку, і зайченя. Кішок щороку народжується багато, але переживуть зиму тільки ті, хто приб’ється до людей. Решту з’їдять взимку вовки.

Господиня кличе до хати. На печі стоїть пакет котячого корму, на стінах — фотографії дітей та онуків. «У наступному році у нас золоте весілля, — каже господиня, заварюючи чай. — Тоді, дід, і буде у нас картка, як я в журналі бачила: дідові 100, а бабі 98 ».

Подружжя повернулися через рік після аварії, за наполяганням дружини. «Казав дядько — куди голка, туди й нитка, — Іван Федорович дістає тушковане м’ясо і самогон. — Я не каюсь, що

Люди похилого віку показують фотографії дітей та онуків. Дітьми пишаються, знають напам’ять спортивні досягнення онука, перераховують мови, на яких говорить внучка. «А машина в них« Мерседес Відмінна машина — дрова можна возити, картоплю з городу, буряки ». Свої квартири вони віддали дітям, в сільському будинку їм і спокійніше, і впевненіше. Побут налагоджений, будинок пофарбований, на паркані сохнуть вимиті банки — під соління та варення.

У опускається тумані миготить сіра пляма — вовк; на дереві сидить тетерев. Скоро прокинуться нічні звірі, які все ближче підходять до будинків. Коли помруть або виїдуть останні самосели, чорнобильські села остаточно зникнуть. Візьме своє природа, поглине охайні хатки, закриє бур’яном городи. Лише через десятки, а то і сотні років буде заселятися ця земля. А може бути, потягнуться сюди нові самосели, втомлені від міст. Повернулися до Чорнобиля чорні лелеки. Коли-небудь повернуться і люди.

ЗА КАДРОМ.

«У забороненій зоні навколо Ченобильской АЕС вражає швидкість, з якою природа струшує з лиця землі сліди людини, — розповідає кореспондент GEO. АЛМАТИ МАЛАТО8, що побував у Чорнобилі за завданням редакції в кінці минулого року. — Якщо не знати про те, що ці краї радіаційно небезпечні, то теплим осіннім днем ​​Чорнобильський район може здатися раєм, хоча б через відсутність комах і «чистого» повітря, на якому відмінно спиться. Дивно і ставлення співробітників адміністрації Чорнобильського району до людей похилого віку-новоселам — майже родинне. Самі люди похилого віку, яких, здавалося б, ніщо не утримує в рамках звичного способу життя сільського трудівника. Але вони все так само жорстко регламентують своє життя сонячним циклом і порами року, містять в ідеальному
порядку свої крихітні господарства, хоча ніхто не засудить, якщо поросте їхній двір бур’яном. Самосели Чорнобиля — яскравий приклад того, що в будь-яких умов людина може залишитися людиною ».

За матеріалами журналу «GEO» квітня 2011

 

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: